“Насправді, вітраж – це Біблія для неграмотних. Приходила людина до церкви, крутила головою, бачила житіє всіх святих. І, власне, у готичних соборах квадратні кілометри вітражів, які у кожен час доби мали інший вигляд (через сонячні промені і освітлення), – розповіла у програмі “Люди” Марія Шумська-Барвінок, реставраторка вітражів.

Як ти стала реставраторкою вітражів?

Досить несподівано. Ще зі школи всі вважали, та і я теж, що буду архітектором. Я була б третім поколінням у сім’ї, яке закінчило Львівську політехніку. У нас була гарна сімейна традиція і навіть вважалося, що з тебе нічого не вийде, якщо не Політехніка. Але це був кінець 90-их і вступити виявилося не так просто. І, щоб не втрачати рік, я пішла у 12 училище до свого хрещеного тата, у групу вітражистів. Нормально провчившись там весь час, зрозуміла, що в Політех не дуже хочу, бо скло мене захопило. Після цього вступила в Академію мистецтв, здобула там вищу освіту.

Після закінчення магістерки, вступила на аспірантуру. І тут почалася найцікавіша річ – по перепису вітражів 90-их років і 2006 у Львові, виявилося, що багатьох вже немає. І не тому, що їх хтось вкрав, а тому, що вони понищилися. Не було часу описувати у наукових роботах, треба було ремонтувати і рятувати. У цей момент стався перехід від виготовлення вітражів в реставрацію. Оскільки школи реставрації в Україні немає взагалі, я поїхала в Краківську академію мистецтв. Отримала стипендію, там мені викладали виключно спецпредмет. Коротким, але насиченим курсом.

Відтоді я зрозуміла, що реставрація вітражів і їх виготовлення – це настільки різні речі, як робити дітей і лікувати дітей. Я мала можливість працювати з дуже старими вітражами, які мали подих епохи. Я мала можливість порівнювати, бо вони за походженням з різних майстерень і навіть з різних країн. Я реставрувала і польські, і австрійські вітражі. Зараз в мене в роботі угорські вітражі, які були виготовлені в Будапешті.

Але вони всі у Львові?

Ні, вони всі розкидані по Україні. Здебільшого по західній, бо до центральної продукція з Польщі рідко коли доходила. Це дуже цікавий процес, який деколи стає відкриттям для самих вітражистів. Тобто, з вітражиста реставратор вийде не одразу.

Треба докласти зусиль?

Потрібно опрацювати цілу купу літератури і навчання. Ти можеш бути чудовим вітражистом, але, щоб бути реставратором, потрібно вивчити добре хімію, фізику. Потрібно розуміти яким чином пошкоджувалися ті чи інші вітражі, відповідно, розуміти, яким чином не тільки їх поремонтувати, а й яке забезпечити середовище, щоб ці пошкодження знову не відбувалися. Найчастіше зараз зустрічаються вітражі, яким трохи більше за сто років. Під впливом атмосферних, температурних, хімічних явищ скло руйнується. За день-два, зрозуміло, їм нічого не буде.

Одні з вітражів, які я реставрувала, були на початку Личаківської. Колишній Костел Кларисок, теперішній музей Пінзеля – там збоку є автобусна зупинка, вихлопи газів від якої значно концентрованіші, відповідно, це все осідає на вікнах. На склі виникає плівочка, схожа на бензиновий перелив.  І треба знати, як відчистити та як уберегти. В роботу реставратора входить не тільки відремонтувати, а зробити так, щоб не псувалося заново.

На скільки часу вистачає реставрації?

Якщо реставратор добре зробив свою роботу, то за його життя до тих вітражів не мають повертатися. і не потрібно зловживати, мовляв: “Я на пенсії, то можна аби-як зробити”. Але раз на 50-100 років добре було б підремонтувати, почистити, укріпити. Це називається “профілактична консервація”. У Львові таку “консервацію” варто зробити тим вітражам, які ще не рухали. Бо багато яких торкнулися у радянський час. Не повертається язик сказати “реставрували”. Дійсно, можна сказати, що в радянський час не мали доступу до нормальних матеріалів, хімікатів, інструментів, технологій. Але це не виправдовує того, що я зустрічала. Деякі з тих вітражів, які “рухали” в радянський час, виглядали ще гірше, ніж ті, до яких руки не дійшли.

А що ж там такого?

У радянський час слово реставрація передбачало – розібрати і зібрати наново. Поміняти спайку – вважалося реставрацією вітражів. У теперішній час за таке б’ють по руках. Це можна порівняти з тим, що ти взяла старовинну сукню, розрізала її по швах, а потім намагалася б по цих швах її зшити. Є певні параметри, за якими визначають добру спайку. Її основне завдання – тримати скло. Коли вона трохи розтягується чи розходиться – це не привід її міняти і розбирати вітраж. За 15 років, що я працюю у сфері реставрації, не зустрічала жодного вітража, у якому потрібно було замінювати більше ніж 5-7% спайки.

В радянські часи ще пояснювали так, що за очищення були одні гроші, а за заміну спайки – інші. Один реставратор мені говорив, що їх взагалі не вчили і вони все робили відповідно до власної логіки. Але ж до хірурга з хорошою логікою оперувати апендицит не йдуть, тут потрібні знання.

Чи пам’ятаєш найперший відреставрований вітраж? Які були емоції?

Реставрувати я почала ще під час навчання в Кракові. Мені дали можливість попрацювати з одним із чотирьох найстаріших вітражів, які зберігаються в музеях Кракова. Найстаріше скло, яке мені доводилося тримати в руках – вавилонське, якому було кілька тисяч років. Це був природній матеріал, бо коли блискавка влучала в пісок, утворювалося скло, а потім його шліфували. Це було скло, створене до того, як люди навчилися його варити. А найперший вітраж, який мені доводилося робити самій, як керівнику проєкту – у Віллі Яроша у Дрогобичі. Тепер це корпус кафедри біології від Дрогобицького педагогічного університету. Це гарна, півтораповерхова вілла з трьома збереженими вітражами.

Якими якостями має володіти реставратор вітражів?

Про мене складно сказати, що маю багато посидючості і терплячості, швидше, я молоко, яке збігає. Уважність має бути, розуміння всього процесу. Бо реставрація, це така річ, коли плануєш по одному, починаєш робити і в процесі роботи ще чотири рази змінюється концепція, бо виходить по-іншому. Має бути сміливість приймати рішення, шукати варіанти, пробувати техніки, технології, рекомендації. Треба бути гнучким. Та і терплячість не мало важить, бо сидіти і колупати скальпелем по квадратному міліметру, бо хтось з попередників вирішив відреставрувати, наклеївши скотч… який не просто лишає слід, а й якщо після 4-5 років на сонці, не знімається плівкою, а знімається лусочками по міліметру. А ще наш всюдисущий, всемогутній ЖЕК. Були випадки, коли ЖЕК малював стіни і півметра вітражу вапном. Або газовщики проводили газ і поклали трубу крізь вітраж. Просто, вибили фрагмент і провели трубу.

Як людям навчитися розуміти, що це історична річ і берегти її?

У Львові багато вітражів не стоять на балансі, як автентичні речі. Будинок може знаходитись в спадщині ЮНЕСКО, а вітраж, як його частина, ні. Хоча, вітражі створювали комплексом. Це така сама частина, як столярка на дверях, чи майоліка, чи плитка, як на будинках Івана Левинського. Оскільки воно не стоїть на обліку, то тим, хто шкодить, нічого не буде. Коли людина знатиме, що за розбите скло зроблять не лише “а-та-та”, а й вирахують 1,5 річної зарплати, тоді думатиме. У нас є люди, яким можна пояснити цінність мистецтва, а є такі, яким треба сказати: “Не можна, бо заплатиш штраф”. На кожного діють різні методи.

З яких етапів складається реставрація?

Щойно знаходяться гроші на реставрацію вітражу, у мистецькому колі відразу настає свято. Все починається з документації: опис стану, фотофіксація стану, дослідження авторів проєкту і виконання, архітектор будинку, з якого періоду, можна шукати довідку по архівах. Якщо є втрати, і знаючи, хто робив вітраж, можна припустити, з якого скла зроблений  і де це скло можна брати. Спочатку описується “історія хвороби”. Після цього, закріплюються елементи, які випадають, знімаються вітражі і транспортуються в майстерню. Якщо вони покручені, то під певними тягарцями вони вирівнюються. Багато хто мені каже: “Ви реставруйте тут на об’єкті, я знімати не дозволю”. Але я не можу чистити і рівняти на вертикальній поверхні. У будь-якому разі вітраж забирається до майстерні. Спочатку робиться суха очистка. Не можна мити водою, бо вона цементує весь порох і пилюку, які поосідали. Це вийде мікрозамішування цементу, яке потім не відмиється. У сезон я використовую 30-50 літрів спирту для миття вітражів. До того ж, спирт використовується харчовий, а не технічний. Потім виковирюється з-під прожилок бруд, ущільнювач. Тріщинки підпаюються. Вітраж не тримається на спайці, він тримається на ущільнювачі. В процесі реставрації вікна миються 5-6 разів. Їх не купають, не замочують.

Які найпоширеніші проблеми старовинних вітражів?

Вітраж може стикнутися з проблемами від найбанальніших – каменю, який влітає у вікно, до роботи ЖЕКу, який замальовує вітражі. Але основні проблеми львівських вітражів, яким понад сто років – це те, що старий ущільнювач вже викришився і від того вони починають вигинатися. Дуже небезпечним для вітражів є відсутність охоронного засклення і вони мокнуть під дощем і снігом. У ті маленькі шпаринки, які утворюються, затікає вода, взимку, вона замерзає, тріщинка розширюється, потім вода тане. І так воно впливає. Так, за кілька зим воно може пошкодитися більше, ніж за 100 років, поки там не було тріщин в які потрапляє вода.

Якщо вітраж практично цілий, але не вистачає кілька скляних елементів, чи можна їх доповнити?

В реставрації допускається доповнення тих чи інших елементів. Якщо скло тріснуло, його не можна викидати. Є купа різних клеїв на різних основах. Їх вид залежить навіть від місця розташування вітража, чи потрапляє на нього сонце, чи ні. Є клей для різного скла. Не можна тріснутий шматочок викинути і замість нього поставити інший. Його потрібно склеїти. Проклеювання виглядає, як волосинка. Якщо немає цілого фрагменту, то шукається максимально подібний. Припустимо, щоб після реставрації воно трошки відрізнялося, щоб спеціаліст побачив, де є старовинне скло, а  де доповнене. Один отець мені сказав: “Але ж потріскане скло – до нещастя”. Але у Сикстинській капелі теж потріскалося, та нікому не прийшло на думку фрески Мікеланджело викинути.

Чи втрачають такі вітражі у цінності?

У реставрації є правило: “Треба зробити настільки багато, наскільки це потрібно, але настільки мало, наскільки це можливо”. При фаховій реставрації воно не втрачає цінності, а навпаки, починає цілісніше, чистіше виглядати, комплексно. Погана реставрація впливає на цінність.

Чи маєш улюблений вітраж серед тих, з якими працювала?

Для мене улюбленим стає той вітраж, з яким працюю. Кожен вітраж по-своєму інший. Реставрація – це ж процес не на один день. Вона триває від кількох тижнів до місяців. І я починаю жити історіями: його створення, місцезнаходження, автора. Зараз у мене в роботі вітражі з села Дейда, біля Берегово, виготовлені в Будапешті. Я ними захоплююся, вони ідеальні, рівненькі, в них всі арочки рівні. Я не бачила вітражів настільки якісно зроблених. Це просто любов.

Перед тим у мене був вітраж з Вірменської церкви. Там була своя любов. Там вітражі розписані. Не було кольорового скла, а колір брався від того, що фарбою замальовувалося. Він був дуже важкий до роботи, але був класний через цю свою складність. Вітраж невеличкого розміру – два квадратних метри, я робила три місяці. Це дуже довго. Попереднього року вітраж на 30 квадратних метрів з Апеляційного суду я зробила за півроку. Там поєднання простого скла з кольоровим. Там була ще інша любов.

Скільки ти присвячуєш часу в день роботі? І які робила найшвидше та найдовше?

Найдовше, у Вірменській церкві, бо там з розписом і дуже складно з ним працювати. А найскоріше – вітраж з Апеляційного суду. Там треба було встигнути до кінця року. І я не пам’ятаю скільки спала.

А взагалі маєш улюблений у Львові і десь?

У Львові є понад 150 адрес з вітражами. Це, як в мами запитати, яку дитину вона найбільше любить. У мене з подругою виникла ідея цього року Спільнокоштом зібрати гроші, щоб відреставрувати один з вітражів у львівських під’їздах. Ми обрали вітраж на вул. Івана Франка, 77 – це один з найбільших вітражів в житлових будинках, який зберігся (найбільший вітраж на вул. Герцена, його реставрували, – ред). Він висотою у п’ять метрів. Він не поламаний, не побитий, бо мешканці про нього дбають. І зараз ми маємо кампанію по збору грошей і щойно назбирається хоча б 50%, я візьмуся за нього. Мене захопило ставлення до цього вітража мешканки будинку, пані Роми. Вона його дуже любить. Там два шматочки вітром видувало, вона їх забрала і сказала, що принесе, коли його реставруватимуть.

Чи є моменти, які тобі не подобаються в роботі?

Насправді, реставрація – це важка робота. Вона дуже псує хребет, бо стоїш нахилений над вітражем, а обпертися ліктями не можеш, бо це ж скло. Практично, в повітрі нависаєш над вітражем. Вже мовчу про паяння, дихання випарами.

Чи є в тебе мрія, пов’язана з роботою?

У мене колись запитали, якщо виграю мільйон, що робитиму? Я так само реставруватиму вітражі, тільки вже за свої кошти і ні в кого не проситиму. В мене хобі, яке стало основною роботою.